«Ігоря Косу я назавжди запам’ятаю як найдивовижнішу, відповідальну та найсміливішу людину, яку коли-небудь зустрічала. Він був сповнений великої доброти та співчуття. Хоча він не був постійним гостем у церкві, Ігор завжди говорив. «У серці я вірю в Бога. Я знаю, що Він є». – Ірина Ларікова, подруга Ігоря Коса, разом виросли в Олешківському дитячому будинку (Херсонська область).
Коли ми говоримо про війну, маємо розуміти, що це втрати. Втрати, які несуть великі наслідки. Втрати, які на жаль не повернути назад. Війна забирає все.

Особисто для мене втрата мого друга з яким ми пройшли немалий шлях – найболючіша втрата. Поруч немає людини, яка допомагала мені в усьому. Мій друг міг все, і з ним я була впевнена, що на проблеми можна дивитися сміливо. Бо коли ти не один, коли поруч друг – можливо все.

Історій про втрати багато. І майже всі розповідають про служіння та ризик. Відчувати небезпеку, страх, біль, зраду. І водночас залишатися людиною – дуже важко. Важко робити щось для когось, коли сам втратив все. Важко підтримувати когось, коли сам ледь стоїш. Допомагати комусь, коли кожного дня руйнують твій дім – треба мати велику силу, щоб вистояти. Кожен українець за цей час, це відчув.

І таким був мій друг Ігор. Друг, який ризикував, і знаходив в собі сили допомагати. Почнемо з того, що він з дитинства хотів бути корисним. В дитячому будинку всі знали до кого можна звернутися по допомогу. Він завжди крутився серед дорослих, адже й вони бачили в ньому потенціал. Вони знали, що саме цей хлопець збудує своє майбутнє, просто тим, що має велике серце. Ніколи нікого не залишав з проблемами. Звісно, ми розуміємо, що Ігор не був всемогутнім, як би мені хотілося б його називати. Але те, що він мав зв’язки і вмів з’єднати людей, тим самим й допомогти, підтверджує, що він вмів бути поруч.

Я не знаю звідки в ньому стільки добра. Виховуватися в дитячому будинку, знати, що ти не потрібний своїм батькам, не мати нічого, і залишитися доброзичливим… Для мене Ігор показав, що все можливо, якщо відповісти цим викликам «так».

Ігор так і зробив, коли почалася війна. Взявся допомагати з перших днів війни тим хто потребував допомоги. Він мав багато друзів, які допомагали йому допомагати іншим.
Маленька історія про нього на великій війні. Він не воював на війні, але добре розумів, що таке втрати. Він не був меценатом, але знав, що таке допомагати. Він не мав нічого, але віддавав все, що мав.

І з перших днів війни, він використовував машину з проєкту «Соціальне таксі «Мій Дім», так як він там працював, щоб евакуювати людей з небезпечних міст. А вночі доставляв їжу для солдат на блокпости. Він часто був під обстрілами, але не зупинявся. Після двох тижнів, він мав повернути авто в таксі. Звісно, що це його не зупинило. Він був частиною команди «Мій Дім». Тому подзвонив і сказав: «Знайдіть мені машину, будь ласка. Я хочу щось робити». А якщо Коса щось хоче, він досягне. Вже наступні свої виїзди він створював на волонтерському мікроавтобусі від «Мій Дім».

Розмовляючи з ним, я завжди дивувалася, як він сміливо їде в небезпечні місця. Навіть просила, щоб він не їхав. А він відповідав: «Я не можу просто сидіти і нічого не робити. Іра, ти ж мене знаєш». А також я знала, що він не знає слова «стоп». І іноді робить так, як йому заманеться, бо користувався своїм «везінням». Тому я мала страх втратити його.

Він встиг зробити три подорожі з Києва до, вже, окупованого, Херсону. Ігор вивіз більше 30 людей з Ірпеня і Бучі. Заїжджав в міста, в яких вже велися запеклі бої. Вивозив людей з під обстрілів. Вже тоді почали розстрілювати автівки з гуманітарною допомогою. Але йому вдавалося евакуювати людей. Я не хочу хвалити тільки Ігора, бо на війні неможливо робити щось наодинці. Це була робота спільна з іншими волонтерами «Мій Дім» та небайдужих людей, які допомагали фінансово та матеріально. І мало хто знає, що завдяки їм, сімʼї яких вони евакуювали, зараз в безпеці. Фонд та волонтери з якими Ігор працював, завжди тримали з ним звʼязок, і направляли його туди де потрібна допомога. І забороняли йому їхати туди, де було дуже небезпечно. Через Ігора забезпечували всім необхідним людей, які не мали можливість виїхати з окупованих місць.

Він мав привозити гуманітарну допомогу на тимчасово окуповану територію Херсонщини, а на зворотньому шляху забирати людей і доставляти їх в безпечне місце. Серед тих, кому Ігор допоміг виїхати, були сім’ї з дітьми ти люди з інвалідністю.
Але війна не вибирає хороших і добрих, поганих і злих. Віна знищує все на своєму шляху. І на цьому шляху був Ігор. В той час російські солдати розстрілювали волонтерські колони. 3 31 березня 2022 року з моїм другом пропав звʼязок. Ніхто цілий рік не знав, що з ним.

Цей рік для мене був важким. Я ніби чекала на інформацію про нього, і в той момент боялася почути, що його нема більше. Лише через рік, на тій дорозі по якій рухався Ігор, знайшли його автівку, а згодом і частини його тіла. Чути про це – боляче. Звикнути до цього – важко. Йти до кінця, як робив Ігор – можливо.