«Наша історія прийомного батьківства почалась у  2002 році із знайомства з маленькою дівчинкою Оленкою» –  розповідає мама-вихователь Ірина Швора.

Оленка була направлена на лікування до Херсонської обласної дитячої туберкульозної лікарні м.Олешки, де Ірина працювала медичною сестрою.

Дитина була досить маленька, худорлява, боялася людей, особливо лікарів. Але з Іриною її перелякані очі починали світитися теплом. Оленка так запала всім до серця.

Разом із  чоловіком Ірина виховувала вже двох дітей-підлітків. На сімейній раді всі разом вирішили – це наша дівчинка, наша дитина. Шлях до здійснення мрії стати батьками Оленки був дуже тяжким та зайняв цілих 9 місяців!

«Це при тому, що ми хотіли її удочерити! Ми з чоловіком пройшли дуже великі випробовування, але поряд з нами були не байдужі люди- спеціалісти БФ «Мій Дім», які супроводжували нас на шляху батьківства», – говорить Ірина.

І нарешті – Оленка в сімʼї! Всі члени родини огорнули її любов’ю, турботою та ласкою. Оленка мала цілий «букет» хвороб, про які батьки навіть не могли здогадуватися. Почалася боротьба за її фізичний стан та здоров’я. З кожним роком дівчинка зростала, міцнішала. Поступово лікарі почали знімати ті страшні діагнози.

«У віці 10-12 років у нас почались труднощі у спілкуванні з дитиною: вона стала говорить неправду, пішли дрібні крадіжки, Оленка  замкнулася, не йшла на контакт. Кожен день був схожий на поле битви: ми чи вона? Ніякі умовляння, бесіди не давали  позитивного результату. Ми з чоловіком стали задумуватися: «Для чого нам це все? Скільки зусиль, скільки старань! Розчарування – МИ не справилися. Більше не має сил терпіти», – згадує Ірина.

Тому родина Шворів вирішила звернутися за допомогою до спеціалістів  БФ «Мій Дім». Все, як на духу розповіли. Роботу почав психолог: «Це була молода дівчина  Даринка. Мало хто вірив в успіх. Але ця психологиня змогла розворушити нашу бунтівницю, знайти причини її поведінки, дати нам, батькам, цінні рекомендації.

Спілкуючись з Оленкою, Дарина  вияснила, що вкрадені кошти витрачались на дівчаток зі школи. Так буває, прийомні діти дуже часто хочуть все і всіх відразу. Дівчинка думала, що можна «купити» дружбу. А однокласниці використовували її, потім ігнорували. І це дитину тривожило, її серце боліло. А ще – вона дуже боялася втратити свою сім’ю.

Дарина змогла показати батькам тендітну, зворушливу, люблячу і полохливу Оленку. Повернула батьків обличчям до дитини.

Від цього моменту в родині пішов переломний період у відношеннях: Оленку, ніби «прорвало», і вона відверто проговорила з мамою  майже всю ніч.

За порадою психолога, батьки перевели дитину до іншої школи, де вона попала в дружній клас, де з класним керівником склались близькі, довірливі відносини.

Оленка добре закінчила школу, вступила до Тернопільського медичного університету. Навчання давалося дуже важко, ще й так далеко від дому.

«Оленка знала, що ми її любимо, завжди готові вислухати і зрозуміти. Дівчинка поділилася з нами своїми переживаннями, розповіла про свої труднощі в навчанні. Ми  їй  порадили перейти до іншого навчального закладу.

Дівчинка стала навчатися  у коледжі при Львівському університеті імені Франка  на вчителя молодших класів. Після закінчення навчального закладу вийшла заміж за хорошого хлопця. Молоде подружжя  мають власне житло, працює у приватному дитячому садочку вихователем», – розповідає Ірина.

Всі роки перебування в родині, Олена дуже допомогала з іншими дітьми, щоб всі краще могли зрозуміти їх переживання, радощі і проблеми. Оленка в цій родині була першою. А потім були Наталка, Альонка, Юля, Олександра (біологічна), Анна, Денис. Діти до цього часу звертаються часто за порадою до Олени, як до старшої сестри.

«Часто, як подумаю, що б було, якби ми не познайомились в своєму житті тоді з Дашою? Чи були б у нас такі міцні відношення?

Дуже добре, коли кожен займається своєю справою, може допомогти іншим.

Ми вдячні Богу за нашу Оленку, за ті труднощі, які здолали  разом, за вміння знаходити  спільну мову і йти  по життю разом!

Тепер ми чекаємо, що Оленка з чоловіком порадують нас онуками!», – говорить Ірина.

Життя прийомних батьків – нелегкий шлях, але коли ти усвідомлюєш, що на світі стає на одну сироту менше, то це надихає тебе, дає тобі сили та наснаги не опускати руки, а рухатись  вперед.

Добре, що зараз є навчання як для батьків, так і «кандидатів» у батьки. Це не просто суха теорія, це приклади із життя  прийомних батьків і їх дітей.

Також вживаються заходи по запобіганню «вигорання» серед батьків.

«Взагалі, життя наше, як «прийомних» батьків було різним: були великі невдачі, сльози, були і маленькі перемоги. Але ми з чоловіком не шкодуємо, що ми дотичні до теми сирітства!», – додає до своєї розповіді Ірина.